Ж.Б.Мольєр - великий комедіограф класицизму. Шлях до високої комедії («Міщанин-шляхтич», «Скупий», «Дон Жуан»)

Епос

У міру того, як громадське та особисте життя ставало різноманітнішим і складнішим, особливо в багатіючих торгових колоніях, народжувалася й нові форми поетичної творчості. Спадкова монархія поступилася місцем олігархічної або демократичного правління, або вийшла з боротьби партій і спочатку спиралася на тиранію. Поезія багато втратила в урочистості, але не менше виграла в практичному, життєвому значенні. Із натхненних глашатаїв муз або Аполлона поети звернулися до простих смертних, що видавалися над натовпом більшою чуйністю, мудрістю практичних порад або влучністю і в'їдливістю критики. В лавах поетів того часу почесне місце належало великому афінському законодавцюСолону; інший афінський громадянин Тіртей, добував своїми піснями перемоги спартанцям; Теогнід користувався віршованою формою для нещадного переслідування політичних супротивників. Сама форма віршів — елегійний двовірш із гекзаметра і пентаметра — відрізнялася у порівнянні з епічним віршем стислістю і виразністю, а ямбічних розмір сатиричних віршів ще більше зближував поетичну мову із повсякденною, розмовної. Злість дня в її нескінченному розмаїтті була предметом поетичного вираження в елегіях і ямбах впродовж 7-6 століть до н. е. Виробленими тоді віршованими формами охоче користувалися і пізніше. Старовинні елегії виконувалися під акомпанемент флейти. З числа елегійних і ямбічних поетів: Каллін, Сімонід, Мімнерм, Фокілід, Ксенофан, Гіппонакс, Архілох — належали малоазійськім містам і островам; Солон, Теогнід, Тіртей — уродженці Аттики і Мегари.

Хоча епос і елегія розвивалися не без зв'язку з музикою, перший час музика була досить простою і монотонною; віршовані тексти декламувалися і удосконалювалися незалежно від музичного акомпанементу. Не так було з поезією власне ліричною, або пісенною, успіхи якої були підготовлені розвитком музики і яка окремо від музики не існувала, іноді до музики приєднувалися й ритмічні рухи, орхестіка. Початки лірики містилися в найдавніших народних піснях, але свідома розробка її у зв'язку з музикою починається з Терпандра родом з Лесбоса, який у 7 столітті до н. е. на Карнейських і Піфійських зборах в Спарті і Дельфах виступив (з семиструнною лірою замість первісної чотириструнної) як виконавець релігійних піснеспівів, номів, з удосконаленим музичним супроводом. Він відкрив гаму звуків, встановив основні гармонії, лади грецької музики і взагалі поклав початок систематичному музичному мистецтву.



Лірика

Грецька лірика ділилася на власне пісню та хоровий спів і розвивалася в один час з елегією та ямбом: Терпандр передував Архілоху, а в один час із Солоном жили головні представники обох видів лірики: Алкей та Сапфо, Стесіхор. Елегія і ямби примикали за мовою до іонійського епосу, лірична поезія, за самою своєю природою більш індивідуальна, представляла нескінченну різноманітність місцевих говірок у тісній залежності кожного поета від його батьківщини і місця діяльності. Іонійські, еолійські,дорійські говірки були рівноправні в ліриці. Не меншою різноманітністю відрізнялося віршування ліричних пісень залежно від особистості поета і від найтонших відтінків його настрою. Якщо номи і просодії Терпандра і Клонаса, що виконувалися під акомпанемент кіфари, флейти, користувалися гекзаметром, ямбом і елегійним двовіршем, то наступні лірики виявляли в цьому відношенні надзвичайну винахідливість і свободу творчості.

Втім головним чином генієм Архілоха, були введені в обіг окрім гекзаметра і пентаметра ямб, трохея, анапест. З видатних ліриків мало не кожен додавав нові віршовані форми, які назавжди отримували за собою імена своїх творців, або накладав печать власної індивідуальності на форми вже існуючі, змінюючи і вдосконалюючи їх. Відносно винахідливості всіх ліриків перевершив спартанський поет половини 7 століття до н. н. Алкман, у якого вперше знаходимо розміри іонійські і логахдичні; він же перший вживав розмір, що виявився вельми придатним для хвалебних віршів. Починання Алкмана знайшли собі продовжувача у Стесіхорі з Гімери. У середовищі ліриків стало звичаєм розчленовування вірша на строфи. Взагалі в давньогрецькій ліриці розрізняються напрямки еолійські й іонійські, з одного боку, і дорійські — з іншого. Головні представники першого — Алкей, Сапфо, Анакреонт, другого —Алкман, Стесіхор, Ібік, Сімонід з Кеоса, Аріон, Вакхілід, Піндар.



Тільки перші поети — лірики в сучасному розумінні, які виражали у своїх творах особисті душевні стани; другі, власне грецькі лірики, що займали в грецькому життя почесніше місце, призначали свої пісні для прикраси свята прославлення богів, внаслідок чого зміст їхніх творів мав більше спільного, ніж особистого, проте саме урочистість стала відмінною рисою дорійської поезії. Одні пісні призначалися для виконання одним голосом, у приватному житті окремих громадян, інші були хорові і мали значення переважно релігійно-громадське, виконувалися в публічних місцях. Будова пісень першої категорії була незрівнянно простішою; тут допускалося безперервне чергування окремих віршів, або ж строфи однакової будови слідували одна за другою. Незрівнянно великою різноманітністю відрізнялося строфічні будова хорових пісень, особливо з часу Стесіхора, який ввів у віршування чергування потрійних груп — строфи, антистрофи і еподи, — відповідно рухам хору вправо, зворотному вліво і заключного перебування на місці. Хорові пісні були значніші і за обсягом. Переможні пісніПіндара складені на славу переможців на чотирьох загальноеллінських святах і дійшли до нас в числі 44, це єдині і пречудові зразки хорової грецької лірики.

Драма

Одна з форм цієї ж лірики, дифірамб, була джерелом трагедії, а з жартівливих хорових пісень, теж на честь Діоніса, вийшла давньогрецька комедія. Споконвічні початки драми, що містилися в самому житті древнього грека і особливо в культі Діоніса, розвинулися швидко до класичних зразків драматичної поезії завдяки досягнутим раніше успіхам лірики, зокрема — дифірамба. Діфірамбічному хору дав правильну організаціюАріон із Коринфа, а славнозвісні лірики розповсюдили дифірамбічну пісню з Діоніса і на інші міфічні особистості. Вже за Солона, на початку 6 столітті до н. е., в Афінах можна було бачити перші досліди драматизування дифірамба за допомогою одного актора, яким був сам винуватець нововведення, ікарієць Феспід.

Драматичні вистави зайняли місце поряд з дифірамбом у вшануванні Діоніса, оскільки це були народні свята, держава була зацікавлена в якомога привабливішому виконанні їх, і драматичні письменники знаходили достатньо для себе задоволення і заохочення в гарячому співчутті і розуміння багатьох тисяч глядачів. Спорудження в Афінах кам'яного театру Діоніса близько 500 до н. е. було зовнішнім виразом того, що драматичні вистави стали предметом державної дбайливості. Феспід, Херіл, Пратін, Фрініх — попередники батька трагедії, Есхіла. Глибина і різноманітність психологічних спостережень, напружений інтерес до чисто людських сторон міфічних і легендарних героїв, старанне мотивування їх рішень і зіткнень, закономірна комбінація зовнішніх обставин і душевних станів дійових осіб — такі риси аттичної драми, що забезпечили за нею на багато століть освітнє значення. Надзвичайно швидкому розвитку драми сприяли також успіхи громадянськості в Афінській республіці і високий загальний розвиток маси афінських громадян. Тільки за наявності вільних демократичних інституцій стала можливою в Афінах стародавня політична комедія, що вийшла з фалічних пісень і спочатку склалася в дорійських Мегарах. Нраворятуюча комедія в першій порі розвитку також належала дорянам, пізніше ж почала складатися серед сицилійців у 7 столітті до н. е. Вона вважається «старшою сестрою» середньої і нової аттичної комедії.

Ж.Б.Мольєр - великий комедіограф класицизму. Шлях до високої комедії («Міщанин-шляхтич», «Скупий», «Дон Жуан»).

Жан Батіст Поклен народився 13 січня 1622 року в Парижі Коли хлопчику було десять років, померла його мати, батько одружився вдруге і незабаром в родині з'явилося двоє дівчат, сестер Жана-Батіста.

У віці 14 років був відправлений навчатися до Клермонської колегії.

Закінчивши колегію, Жан-Батіст захопився театральним мистецтвом. На початку січня 1643 року Жан-Батіст, нарешті, відкрив батькові таємницю і повідомив, що вибирає професію актора. Батько змусив сина відмовитися від звання придворного шпалерника.

30 червня 1643 року у присутності адвоката між членами родини Бежар, По-кленом та акторами-аматорами був укладений договір про заснування театру, названого "Блискучим" (всі ті, хто входили до його складу називали себе "Дітьми Родини").

З моменту заснування театру Жан-Батіст Поклен перестав існувати, а замість нього у світі з'явився Жан-Батіст Мольєр. "Блискучий театр" слави не нажив, а натомість нажив боргів. Більшість із них довелося до кінця життя сплачувати саме Мольєрові. Навесні 1646 року Блискучий театр припинив своє існування.

На деякий час відомості про Мольєра загубилися. Його місцеперебування було невідомим.

У 1652 році, коли слава про Мольєра та його трупу впевнено просувалася шляхами

Наприкінці жовтня 1658 року трупа мандрівних акторів вирішила повернутися до Парижа Сподівання Мольєра та його трупи вразити придворну публіку та завоювати прихильність не виправдалися. Єдиним порятунком був ризик представити на розсуд придворних глядачів власну комедію — "Закоханий лікар". Ризик перетворився на незаперечну перемогу.

Одруження придворного комедіографа стало приводом для поширення однієї із найгучніших пліток, нібито Мольєр одружився із власною донькою. Справді, сліди народження молодої дружини актора варто шукати у 1642 або у 1643 році.

19 січня 1664 року в родині комедіографа народився хлопчик. На 1664—1670 роки припадає період найвищого розквіту творчості великого драматурга. Саме в цей час він створює кращі свої комедії: "Тартюф", "Дон Жуан", "Скупий"," Мізантроп", "Міщанин — шляхтич".

21 ютого 1673 року, був похований на кладовищі Святого Жозефа шпалерник та королівський камердинер Жан-Батіст Поклей.

4.Д.Дефо «Робінзон Крузо» - уславлення енергії і заповзятливості людини в умовах екзотичного середовища.

Робінзо́н Кру́зо (англ. Robinson Crusoe) — герой романів Даніеля Дефо, перший з яких виданий у 1719 році.

Перший твір написаний у вигляді автобіографії, - щоденника головного героя, британського моряка, якому через аварію корабля довелося жити на безлюдному тропічному острові в гирлі річки Оріноко 28 років і 2 місяці.

В основу твору взято епізод з життя Олександра Селкірка, шотландського моряка, якого після сварки з капітаном висадили на безлюдному острові у Тихому океані, де він прожив чотири роки і 4 місяці.

Найбільшої слави Даніелю Дефо приніс роман "Робінзон Крузо". На думку дослідників творчості письменника, безпосереднім поштовхом до написання роману став епізод із корабельного щоденника капітана Вудса Роджерса, опублікованого під назвою "Подорож навколо світу від XVII08 до ХУІШ року". Згодом за матеріалами цього щоденника відомий журналіст Стіль надрукував статтю про пригоди шотландського матроса, який, як вважають, певною мірою був прототипом Робінзона Крузо.

Д. Дефо переніс місце перебування свого героя до басейну Атлантичного океану, а час дії відніс приблизно на 50 років у минуле, тим самим збільшивши термін перебування свого героя на безлюдному острові у 7 разів.

Віддаючи данину тогочасній літературі, письменник дав таку назву твору, що була співзвучна його фабулі: "Життя й надзвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив 28 років у цілковитій самотності на безлюдному острові поблизу американського узбережжя, неподалік від гирла великої річки Оріноко, опинившись на березі після аварії корабля, під час якої загинув весь екіпаж, крім нього, з додатком розповіді про не менш дивовижний спосіб, яким його врешті—решт визволили пірати. Писано ним самим.".

Характерні риси просвітницького роману "Робінзон Крузо"*утвердження думки, що розум та праця — головні рушійні сили прогресу людства.*

правдоподібність твору надала реальна історія, покладена в основу сюжету.*достовірність оповіді сприяла форма щоденника.*введення оповіді від першої особи, від імені самого героя, давала змогу авторові показати світ очима звичайної людини і водночас розкрити її характер, почуття, моральні якості.*образ Робінзона Крузо поданий у розвитку.*

у центрі уваги не тільки екзотика безлюдного острова й захоплюючі пригоди, скільки людина, її переживання, почуття, коли вона залишалася сам на сам з природою.*Робінзон — дієва й активна людина, справжній син свого часу, він шукає різних засобів виявлення власних здібностей та практицизму.*Робінзон — новий герой. Це не видатна чи виняткова особистість, не історичний діяч, не міфічний образ, а звичайна людина, наділена душею і розумом. Автор оспівує активність простої людини у перетворенні довколишньої дійсності.*

Образ головного героя має велике виховне значення;*

Екстремальна ситуація стає критерієм визначення не тільки фізичної сили, а передусім людських якостей героя.*

Художнє досягнення роману — рішення письменника змусити свого героя аналізувати не тільки те, що він бачить довкола, а й те, що відбувається у його душі.*

Природа для Робінзона — мудрий учитель і провідник у його діяльності. Вона — чудовий об'єкт для перетворення, для виявлення можливостей і здібностей людини. В англійській духовній культурі ХУIII століття значну роль відігравало вчення Дж. Локка, який проголосив пріоритет досвіду у розумовій діяльності. Досвід перевіряє правильність розумових припущень, сприяє пізнанню істини. А людина набуває досвіду з допомогою своїх почуттів. Ці думки філософа знайшли художнє втілення в романі Дефо.*

Природа дала поштовх для розвитку моральних якостей героя. Завдячуючи її постійному впливові, Робінзона неначе минають соціальні проблеми, інтриги й конфлікти. Йому не потрібно бути лицемірним, жадібним, брехливим. Перебування на лоні природи й у злагоді з нею викликало до життя тільки найкращі риси натури — щирість, працьовитість і здатність бути природним.*

Головна ідея твору — уславлення активності, трудової енергії, розуму й високих моральних якостей людини, які допомагають їй опановувати світ, а також утвердження великого значення природи для духовного розвитку людства.*

"Робінзон Крузо" — зразок реалістичного роману епохи Просвітництва. Сюжет "Робінзон Крузо" був зумовлений насамперед інтересом англійського суспільства до географічних відкриттів та мандрівок.

Після появи роману Дефо літературознавча наука збагатилася новим поняттям — "робінзонада", що означає традиційний у літературі сюжет, побудований на зображенні життя й випробувань персонажа, що потрапив в екстремальні умови, з певних причин був позбавлений людського товариства.

Роман-робінзонада — прикметна риса літератури не лише ХУШ століття, а Й наступних етапів у розвитку світової літератури. Зразками романів — робінзонад є наступні твори: "Острів Фельзенбург" И. Шнабеля (XVII 51), "Новий Робінзон" И. Кампе (XVII79), "Швейцарський Робінзон" Вісса (ХУЛІ 12—XVIII 27), "Відлюдник Тихого океану" Псі шарі (ХУШ 24), "Мауглі" Кіплінга (XVIII94—ХУШ 95), "Російський Робінзон" С.Турбіна (XVIII 79).

Сучасні письменники теж створюють робінзонади. Так, російська письменниця Л. Петрушевська у творі "Нові робінзони" зображує відчуття сучасної людини, яка змушена тікати від абсурдного й жахливого світу на лоно природи, аби врятуватися морально й фізично.

Розповідь в романі ведеться від імені Робінзона. Його простота і не хитрість, довірливість тону створюють ілюзію абсолютної достовірності того, що відбувається.

Опинившись у цілковитій самотності, герой Д. Дефо із притаманною йому невтомністю і діловитістю працює над виготовленням предметів домашнього вжитку, видовбує човен, вирощує і збирає свій перший урожай.Переборюючи безліч труднощів, він опановує різні ремесла. У найдрібніших подробицях змальовано виготовлення кожної речі, кожен етап трудового процесу. Д.Дефоспонукає читача спостерігати з неослабною увагою за напруженою роботою думки і спритних рук Робінзона.В усьому проявляється діловитість і здоровий глузд героя. Його релігійність і побожність поєднуються з практицизмом ділка. Будь-яку справу він розпочинає з читання молитви, не розлучається з Біблією, але завжди й в усьому керується інтересами вигоди.Він “з цілковитою безсторонністю, наче кредитор”, усе зіставляє та зважує, а у своєму щоденнику, який веде з властивою йому акуратністю, він приділяє спеціальну увагу підведенню “балансу” позитивних і негативних сторін свого становища.

Характер Робінзона розкривається і в його спілкуванні з П’ятницею. У цьому молодому дикуні, котрого він врятував від смерті, Робінзон хоче бачити свого відданого слугу. Недаремно перше слово, яке він вчить його вимовляти, г-”пан”.

Робінзонові необхідний слухняний помічник, йому приємно від “смиренної вдячності”, “безмежної відданості та покірності” П’ятниці. Але, пізнавши його ближче, Робінзон розуміє, що П’ятниця ні в чому не поступається йому.

Д. Дефо — майстер описів. Він створює яскраві картини південної природи, передає своєрідність кожної пори року, чудові його описи моря. 1 назавжди в пам’яті залишається портрет Робінзона, вдягнутого в камзол і штани до колін, високу хутряну шапку та зі зробленою з козячої шкіри парасолькою над головою; назавжди зберігається в душі пережите разом з Робінзоном відчуття страху і надії, коли на прибережному піску він побачив слід ноги людини.Друга та третя частини “Робінзона Крузо” і за глибиною змісту, і за художніми вартостями поступаються першій. У них йдеться про життя і справи Робінзона після того, як він покинув острів, — про його торгові подорожі в Індію, Китай і Сибір, про організацію ним колоній поселенців на тому острові, де колись він жив самотою.Робінзонові доводиться долати багато перешкод, проте тепер це вже не стільки пригоди, скільки ділові авантюри, торгові угоди і спекуляції, та й сам Робінзон змальований як спритний підприємець і ділок. Третя частина роману містить дидактичні роздуми Робінзона прожиття.“Робінзон Крузо” вплинув на розвиток літератури, філософії і політичної економії XVIII ст. Його ідеї та образи відобразились у творчості письменників і мислителів багатьох поколінь.


4862622033150854.html
4862660384115119.html
    PR.RU™